ЖИТТЯ У ХРИСТІ
                 28 липня -День Хрещення Київської Русі
 Це найважливіша подія для православної церкви нашої країни. Тому, кожен рік проводиться величезна кількість самих різних заходів. В нашій бібліотеці представлена книжкова виставка, матеріали якої розповідають про історію та значення події.

 У 2019 році в Україні будуть святкувати 1031 рік з моменту Хрещення Русі. Хоча прийняття православ’я на території Київського князівства відбувалося у кілька етапів, проте саме 988 рік вважають початком нової епохи давньоруської держави. З 2008 року ця подія відзначається щорічно на державному рівні 28 липня — у день пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира.

Вважається, що Русь хрестив Володимир Великий, хоча підтвердження цьому лише одне – "Повість минулих літ" Нестора Літописця. Щоправда, князь для своєї держави міг обрати зовсім іншу релігію. Відповідно до літописів про "вибір вір" ("випробування віри"), він пережив глибоку духовну кризу, оскільки усвідомив помилковість язичництва, відтак почав довідуватися про те, які віри існують в інших народів.

У підсумку до Києва у 986 році приходили посольства від різних народів із закликами обрати саме їхню релігію. Прибували з таким візитом і волзькі болгари мусульманської віри, й посланці з Риму від Папи, що проповідували латинську віру, а також хозарські євреї з іудаїзмом. Крім того, у столиці Русі побував проповідник, присланий з Візантії, який почав розповідати про православ’я. Володимир зі свого боку також вирішив відправити посланців до тих країн, звідки прибували проповідники, аби з’ясувати, яка релігія є кращою. Повернувшись, посланці розповіли князю все, що бачили, та найбільше хвалили православну грецьку віру. Однак Володимир схилився на бік східного християнства не одразу.

Зокрема, у 988 році він захопив Корсунь (нині територія Севастополя) та зажадав у дружини сестру візантійських імператорів Василя II та Костянтина VIII – Анну, погрожуючи інакше піти на Константинополь. Імператори ж на таку пропозицію погодилися, але натомість наголосили, аби їхня сестра вийшла за єдиновірця, і Володимир дав на це згоду.

Хрещення князя якраз і відбулося у Корсуні, куди й прибула Анна. Хрестив його єпископ Корсунський, а приймав християнство Володимир разом із дружинниками. Отримав він і нове ім’я – Василь, на честь правлячого візантійського імператора Василя II. Опісля пройшла й церемонія одруження.

                                      БЮРО ЛІТЕРАТУРНИХ ПОДІЙ
                        ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКА

Епоха Ренесансу в свідомості наших сучасників зазвичай асоціюється з іменами Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Тиціана, Мікеланджело, Дюрера, Брейгеля, Рабле, Сервантеса, Шекспіра, Боккаччо, Еразма Роттердамського, Монтеня. Але своїм культурним відродженням Європа, можливо, в першу чергу, зобов'язана великому італійцеві, Франческо Петрарці. Це був перший видатний гуманіст, поет, котрому вдалось побачити цілісність течії думок, що передували Відродженню, і об'єднати їх у поетичному синтезі, котрий став програмою наступних європейських поколінь. Петрарка — засновник нової сучасної поезії, людина, яка наважилася в мороці середньовіччя запалити полум'я не так божественного, як земного, людського почуття.

 Народився Франческо Петрарка у місті Ареццо в родині нотаріуса, який у 1302 році був разом з Данте вигнаний із Флоренції за приналежність до партії білих гвельфів. У 1312 році родина переїхала до міста Авіньон на півдні Франції, де в той час знаходилася резиденція папи. З п'яти-шести років Петрарка уже займався граматикою, риторикою та логікою.

На настійну вимогу батька Франческо вивчає право спершу в Монпельє, потім у Болоньї, але відчуває до цього нехіть, віддаючи перевагу юридичним наукам, заняттям зі стародавньої літератури, серйозно захоплюється поетами-класиками. Батько не схвалював захоплення сина й якось навіть кинув у вогонь твори Цицерона, Вергілія та інших класичних авторів. У 1318 році помирає мати Франческо. У 1320 році батько відсилає Петрарку до Болоньї, відомого центру вивчення римського права. Юнакові сподобались життєрадісність і пишнота Болоньї. Численні знайомі вже читали вірші поета, але батько не вбачав у цьому майбутньої слави сина. А Франческо продовжував таємно писати, оскільки відчував відразу до юриспруденції. У юнацькі роки відбувається становлення особистості Петрарки: любов до волі, до природи, спокою, потяг до знань, активна життєва позиція. Він усією душею ненавидить феодальні міжусобиці, братовбивчі війни, тиранію правителів. У цей же час у юнака виник потяг до моральної філософії. Смерть батька (1326) відразу все змінила.

Ставши невдовзі ліричним поетом, Петрарка не втратив інтересу до класичної стародавності. Навпаки, цей інтерес усе зростав, поки не перетворився на справжню пристрасть. Петрарка захоплено вивчав здобутки античних авторів, що відкривали перед ним новий і прекрасний світ, такий несхожий на світ середньовічного релігійного фанатизму, церковних догм і аскетичного бузувірства. Антична культура відтоді для нього вже не вбачалася служницею богослов'я. Він перший з дивовижною ясністю побачив, що в ній було справді найголовнішим: жвавий інтерес до людини і навколишнього світу; у його руках класична стародавність стала бойовим прапором ренесансного гуманізму.

Гаряча любов Петрарки до стародавнього світу була повсякчасною. Він писав мовою класичного Риму; з рідкісним ентузіазмом розшукував і вивчав стародавні рукописи й радів, якщо йому вдавалося знайти якийсь загублений твір Цицерона чи Квінтіліана. У нього була унікальна бібліотека класичних текстів. Його дивовижна ерудиція викликала заслужену повагу й захват сучасників. Діянням стародавньо-римського полководця Сціпіона Африканського Старшого присвятив він свою поему "Африка", написану в наслідування "Енеїді" Вергілія. Цицерона та Вергілія вважав він найвидатнішими письменниками світу, а їхні твори — неперевершеними зразками літературної майстерності. Петрарка так зріднився зі стародавнім світом, так увійшов у нього, що цей світ перестав бути для нього стародавнім, мертвим. Він увесь час відчував його живий подих, чув його голос.

Видатні римські письменники стали його близькими друзями й наставниками. Цицерона він шанобливо називав батьком, а Вергілія — братом. Він писав їм усім дружні листи, немов вони жили з ним водночас десь неподалік. Він навіть зізнався, що спогади про стародавніх і їхні діяння збуджують у ньому "чудове почуття радості" у той час, як саме лише споглядання сучасників викликає відразу.

Одначе на підставі подібних визнань не треба уявляти собі Петрарку таким собі педантом, що утратив будь-який зв'язок із дійсністю. Адже стародавні автори навчали його, як писати, як жити. У них він шукав відповіді на злободенні питання, що хвилювали його. Так, захоплюючись, величчю Стародавнього Риму, він водночас гірко ремствував з приводу політичного безладдя у сучасній йому Італії. Національним лихом, як і Данте, вважав вік її політичну роздрібненість, що породжувала нескінченні чвари й міжусобні війни, але не знав, та й не міг у тодішніх історичних умовах вказати шляхи, які б привели країну до державної єдності. Тому Петрарка то гаряче вітав антифеодальне повстання в Римі 1347 року, на чолі якого стояв народний трибун Кола ді Рієнци, який проголосив у Римі республіку й оголосив політичне об'єднання Італії, то покладав свої надії на пап Бенедикта XII і Климента VI, то на неаполітанського короля Роберта Анжуйского, то на імператора Карла IV, який видав папі Кола ді Рієнци. Його політичні ідеали не відрізнялися чіткістю і послідовністю. Було в них багато наївного й утопічного, але одне не викликає сумнівів — це щира любов Петрарки до батьківщини, бажання побачити її зміцнілою й оновленою, гідною колишньої римської величі.

У Петрарки був допитливий дух, на який у середні віки дивилися, як на один із найтяжчих гріхів. Він об'їздив низку країн, побував у Римі та Парижі, Німеччині та Фландрії, усюди пильно вивчав вдачу людей, насолоджувався спогляданням незнайомих місць і порівнював бачене з тим, що було йому добре відомо. Коло його інтересів дуже велике: він філолог та історик, етнограф, географ, філософ і мораліст. Усе, що має стосунок до людини, її розуму, діянь, її культури привертає пильну увагу Петрарки. Книга "Про знаменитих чоловіків" містить біографії славетних римлян від Ромула до Цезаря, а також Олександра Македонського й Ганнібала. З безліччю історичних анекдотів, висловів та дотепів, запозичених у Цицерона, Світонія, Плінія й інших, знайомить книга "Про достопам'ятні речі". Трактат "Про засоби і проти щастя і нещастя" стосується найрізноманітніших життєвих ситуацій, проводить читача усіма ступенями тодішніх соціальних сходів. Між іншим, у названому трактаті Петрарка кинув виклик віковим феодальним уявленням, згідно з якими справжня шляхетність полягає у знатному походженні, у "блакитній крові".

Якщо в середні століття шлях від людини, та й усі інші шляхи вели неодмінно до Бога, то в Петрарки всі шляхи ведуть до людини. При цьому людина для Петрарки — це насамперед він сам. І він аналізує, зважує, оцінює свої вчинки й внутрішні спонукання. Церква жадала від людини смиренні мудрості, прославляючи І тих, хто відрікався від себе в ім'я Бога. Петрарка насмілився зазирнути в себе і сповнився гордістю за людину. У самому собі знайшов він невичерпні багатства людського розуму й духу. З ним, сином скромного нотаріуса, розмовляли як із рівнею знатні вельможі, вінценосці та князі церкви. Його слава була славою Італії. Але середньовіччя чинило завзятий опір натискові гуманізму. Воно насувалося на Петрарку в образах скульптури, живопису й архітектури, наполегливо нагадувало про себе з церковних та університетських кафедр, часом воно голосно озивалося в ньому самому. Тоді видатному гуманістові, захопленому шанувальнику язичної стародавності починало здаватися, що він іде гріховним і небезпечним шляхом. У ньому оживав середньовічний аскет, який відсторонено споглядав земні спокуси.

Він відкладав убік твори Вергілія і Цицерона, щоб заглибитися в Біблію і писання батьків церкви. Ці внутрішні протиріччя Петрарки коренилися в глибоких протиріччях того перехідного часу, у нього вони тільки різкіше були виражені. При цьому він із тривогою спостерігав за своїм "внутрішнім розладом" і навіть спробував викласти його в книзі "Про презирство до світу" (1343), цій захопливій сповіді бентежної душі.

Вагому роль у долі Петрарки мало знайомство з родиною Колонна. Після смерті батька він залишився без грошей. Рішення прийняти духовний сан зробило Петрарку капеланом домашньої церкви авіньйонського кардинала Джованні Колонна. У Петрарки з'явилась можливість зайнятися творчістю. "Авіньонський період" (1327-1337) був плідним для поета. Саме в цей час він починає посилено вивчати античних класиків; готує наукове видання відомих "Декад" Тіта Лівія, а в Льєжі у монастирській бібліотеці він знаходить дві промови Цицерона "На захист поета Архія". А в кінці 1336 року за запрошенням родини Колонна він уперше опинився у Римі, який покохав усім серцем. Петрарка з радістю прийняв у 1341 році почесне звання римського громадянина, але вважав своєю Батьківщиною всю Італію.

Наступний період у житті Петрарки дослідники називають "Першою зупинкою у Воклюзі" (1337-1341). Петрарка надміру знеохотився до життя в Авіньоні й тому опинився у Воклюзі. Тут він пише багато сонетів, успішно просувається поема "Африка" латинською мовою, яка розповідає про героїчне минуле Італії та про відому постать Сципіона. Тут він береться За трактат "Про видатних чоловіків": до 1343 році було написано 23 біографії античних діячів.

У Воклюзі у Петрарки народився нешлюбний син Джованні, який помер ще замолоду. Згодом народилася дочка Франческа, завдяки якій збереглось багато чернеток та особистих речей поета.

Результатом усіх творчих зусиль було коронування Петрарки на Капітолії 8 квітня 1341 року. Це був особистий тріумф поета та спроба поставити поезію на той рівень, який вона займала у стародавньому Римі. Йому був вручений диплом, він отримав звання магістра, професора поетичних мистецтв та історії.

Дуже цікавий той факт, що неаполітанський король Роберт не вважав для себе принизливим попрохати Петрарку стати його наставником у поезії, але поет відмовився від такого почесного обов'язку. На цьому коронуванні Петрарка промовив "Слово", в якому виклав своє розуміння поезії та її завдань.

У 40-і роки почалось формування нового світогляду. У "Моїй таємниці", розкривається уся складність боротьби нового зі старим у свідомості поета.

Коли в 1350 році Петрарка приїжджає до Рима, Боккаччо пропонує йому посаду професора поезії та історії у Флорентійському університеті, але гуманіст відмовився, мабуть, щоб не марнувати часу, бо попереду були нові творчі задуми.

У 1353 році Франческо Петрарка повертається до Італії та залишається там до скону. Починається "Міланський період" (1353— 1361). Поет узяв на себе відповідальний обов'язок переговорів з імператором. У нього вже визріло усвідомлення необхідності об'єднання усієї Італії.

У 1361 році Петрарка їде з Мілана через епідемію чуми та опиняється у Венеції. Весь "венеціанський період" (до 1368 року) поет працює над збіркою "Старечих листів". Тамтешні філософи визнавали лише Аристотеля і поширювали плітки про неосвіченість Петрарки, на що поет гідно відповів у своєму трактаті "Про власну і багатьох інших неосвіченість" (1367), де гаряче полемізує з місцевими філософами.

Але справжньої слави Петрарка зазнав, як автор ліричних віршів, присвячених золотоволосій Лаурі, (6 квітня 1327 року в церкві св. Клари поет зустрів своє кохання — молоду, дуже привабливу жінку, яка увійшла в світову літературу під ім'ям Лаури. Лаура померла під час епідемії чуми в 1348 році). Про цю збірку сам автор писав, як про поетичні "дрібниці", немов вибачався, що написана вона не класичною латинською, а повсякденною італійською мовою. Проте насправді Петрарка неабияк дорожив цим натхненним витвором, зберігав і ретельно обробляв його.

Так виникла "Книга пісень", що складається з 317 сонетів, 29 канцон, а також секстин, балад і мадригалів. Ця книга також є сповіддю Петрарки, тільки цього разу — сповіддю ліричною. У ній відбилася любов поета до вродливої заміжньої жінки, яка походила зі знатної авіньйонської родини.

По суті, "Книга пісень" — це насамперед картина різних щиросердих станів Петрарки. Протягом десятиліть він оспівував жінку, яка не сказала йому жодного ласкавого слова. У дзеркалі любові увесь час відбивався його складний внутрішній світ. У поезіях Лаура сприймається як справді жива: у неї легка хода, ніжний голос, золоте волосся. Новаторство Петрарки полягає в тому, що він не лише створює образ коханої, а й розкриває внутрішній світ свого героя, який любить і страждає. Так Петрарка стає творцем нової, психологічної лірики, що стала дорогоцінним внеском у скарбницю світової поезії.

Поетичний тріумф Лаури став одночасно й тріумфом Петрарки. Не випадково в "Книзі пісень" ім'я Лаура (Laura) так тісно пов'язане зі словом лавр (lauro). Часом стирається навіть межа, що відокремлює Лауру від дерева слави, прекрасна жінка перетворюється на символ земної слави для поета. Вона вінчає його чоло гілкою зеленого лавра, і через тисячу років люди будуть пам'ятати про співця Лаури.

У Росії Петрарка був добре відомий вже в XIX столітті. Його захопленим шанувальником був поет К. Н. Батюшков.

Італійського поета високо цінував Пушкін, який назвав Петрарку з-поміж найвидатніших європейських ліриків у своєму сонеті про сонети. "З нею знайдуть вуста мої мову Петрарки і любові",— писав він у першому розділі "Євгенія Онєгіна", а віршований уривок з Петрарки постав епіграфом до VI глави цього роману.

Сторіччя відокремлюють нас від Італії XIV століття. Але через безодню років вдячне людство шанобливо пронесе ім'я Петрарки як одного з засновників гуманізму, поета, який оспівав не так божественне, як радість людського буття, земну любов до прекрасної жінки, його прості й тому такі високі думки і почуття.
Використано матеріали сайту: https://www.ukrlib.com.ua/bio-zl/printit.php?tid=4320&page=2

                         БІБЛІОТЕЧНА АРТ-ГАЛЕРЕЯ
            АМАДЕО МОДІЛЬЯНІ  та ЕДГАР ДЕГА

Амедео Модільяні (Modigliani, Amedeo) (1884-1920), видатний італійський живописець і скульптор. Народився 12 липня 1884 в Ліворно. 

Після навчання в школі живопису в Ліворно у Г. Мікеле, в 1902 Модільяні вступив до Академії мистецтв у Флоренції, а трохи пізніше - до Академії у Венеції.

В початку 1906 він приїхав до Парижа, де зайнявся пошуками сучасного художньої мови. Зазнав вплив П. Сезанна, Тулуз-Лотрека, П. Пікассо, фовізма та кубізму, але в підсумку виробив власний стиль, для якого характерний багатий і щільний колір.

В листопаді 1907 Модільяні познайомився з доктором Полем Олександром, який зняв для нього студію і став першим колекціонером його робіт. Художник став членом групи Незалежних і в 1908 і 1910 виставляв свої роботи в їх салоні.

Знайомство зі скульптором Костянтином Бранкузі в 1909 відіграло основну роль у розвитку скульптурного творчості Модільяні. У Бранкузі Модільяні отримав підтримку та цінні поради. У ці роки Модільяні в основному займався творення і вивченням творів класичної старовини, індійської та африканської пластики. У 1912 він виставив сім скульптурних творів на Осінньому Салоні.

З початком Першої світової війни багато друзів Модільяні залишили Париж. Художника гнітили зміни в життя, безробіття, злидні. У цей час він зустрів англійську поетесу Беатріс Гастінгс, з якою прожив два роки. Модільяні був дружний з такими різними художниками, як Пікассо, Хаїм Сутін і Моріс Утрилло, а також з колекціонерами і діловими людьми - Полем Гійомом і Леопольдом Зборівським. Останній став покровителем художника і підтримував його творчість.

В ці роки Модільяні повернувся до живопису і створив, можливо, свої самі значні твори. Властива його творів абстрактність з'явилася наслідком вивчення мистецтва древніх цивілізацій і італійського примітиву, а також впливу його друзів кубістів; в той же час його роботи відрізняються вражаючою тонкістю психологічної характеристики. Пізніше формальна сторона його творчості стає все більш простий і класичності, зводиться до поєднанню графічного і кольорового ритмів.

В 1917 Модільяні, у той час вже дуже хворий і схильний до алкоголізму, познайомився з Жанною Ебютерн, яка стала його супутницею в останні роки життя. У Наступного року Зборівський організував персональну виставку художника в галереї Берти Вейл. Вона не мала успіху, але викликала скандал кількома зображеннями оголеної натури: їх вважали непристойними, і на вимогу поліції полотна були зняті. Проте деякі французькі та іноземні колекціонери виявили інтерес до робіт Модільяні. У 1918 художник поїхав на Лазурний берег для відпочинку і лікування, і пробув там деякий час, продовжуючи наполегливо працювати. Модільяні помер незабаром після повернення в Париж, 24 січня 1920. Вранці наступного дня Жанна Ебютерн наклала на себе руки.

В роботах Модільяні поєднуються чистота і витонченість стилю, символізм та гуманізм, язичницьке відчуття повноти і нестримної радості життя і патетичне переживання мук завжди неспокійною совісті.

Використано матеріали: http://reff.net.ua/33347-Amedeo_Modil_yani.html

 Едгар Дега (1834 – 1917) – французький художник, скульптор. 

Народився 19 липня 1834 в Парижі в сім’ї банкіра. Незважаючи на те, що спочатку Едгар Дега в біографії займався правом, він залишив це заняття для навчання живопису. В 1855–1856 він відвідував Школу файних Мистецтв. Наступні три роки він жив у родичів в Італії — у Флоренції та Неаполі. Під час свого перебування у Римі він працював як художник на віллі Медічі і студіював мистецтво старих італійських майстрів 15-16 ст. В ранній період своєї творчості Деґа писав картини на історичні теми («Сцена з війни в середні віки», 1865, Париж); реалістичні портрети, які позначено виразністю і тонкістю малюнка («Портрет молодої жінки», 1867, Париж). З 1873 року приєднався до імпресіонізму і став одним із найхарактерніших із його представників. Деґа зображав буденні сцени з паризького життя («Абсент», 1876, Париж; «Гладильниці», 1882). Багато картин Деґа присвятив балету («Блакитні танцівниці»), кінним перегонам («На кінних перегонах», 1877–1878, Париж). Обдарований художник вважався блискучим, витонченим, проникливим портретистом, протягом 6 років він представляв свої роботи в Салоні (1865-70), але після став виставлятися разом з імпресіоністами, чиїми роботами Дега захоплювався. Неослабний перфекціоніст, Дега намагався поєднати класичне мистецтво безпосередньо з імпресіонізмом. Улюбленими темами були балерини, жінки, кав’ярні, сцени гонок. Він робив замітки, начерки з живих моделей під час рухів, щоб зберегти неофіційність дій, поз. Саме з такими напрацюваннями він починав трудитися в студії, а не безпосередньо з натури, як робили його сучасники. Більше того, за свою біографію Дега Едгар ввів кілька сміливих інновацій. Під впливом японських художників, а також фотографів, Дега відійшов від традиційних ідей врівноваженого розташування. Потроху Дега відходив від живопису маслом, можливо через втрату зору. Його скульптурні роботи включають кілька чудових зображень танцюристів, коней. Безліч картин і скульптур Едгара Дега можна побачити в музеї Метрополітен. Деякі з особливо видатних його робіт, наприклад «Absinthe , The Rehearsal», » Two Лаундрессес» знаходяться в Луврі. Едгар Дега помер 27 вересня 1917 в Парижі у віці 83 років, будучи визнаним майстром і авторитетним живописцем. Він по праву вважався одним з найяскравіших представників імпресіонізму, оригінальним творцем. Згідно з останньою волею Дега похорони пройшли скромно, хоча проводити Дега в останню путь зібралося багато старих друзів, серед яких були Клод Моне і художник Жан-Луї Форен. Едгар Дега цікаві факти Народився в заможній родині аристократичного походження. Едгар був старшим з п’ятьох дітей. У 13 років мати Едгара померла, і це стало для нього серйозним ударом. Батько мріяв, щоб Едгар став юристом, але син захопився живописом і вирішив присвятити цьому своє життя. Едгар Дега був настільки зачарований балетними танцівницями, що створив понад 1500 робіт з їх участю. Дега був перфекціоністом. Його знайомі жартували, що тільки відібравши картину, можна було припинити роботу над нею. У житті Дега був одночасно стриманим і запальним; з ним траплялися напади гніву. Друзі та члени його сім’ї відгукувалися про Дега як про незграбну людину. Він також був відомий як здібний мімічний актор. Він ніколи не був одружений. Про його особисте життя відомо мало. Ніхто не знав, чи є у Дега коханка. Сам Дега ніколи не розповідав про свої стосунки з жінками. У своєму заповіті Дега вказав, щоб на його похороні не було ніяких урочистих скорботних промов. Він одягався по-чудернацьки і зухвало, фарбував стіни в будинку в лимонно-жовтий і пристрасно любив фотографуватися. Едгар Дега дружив з Едуардом Мане. До кола його близьких друзів входять так само П’єр Огюст Ренуар, Каміль Піссарро. 10 років перед смертю він взагалі не малював через проблеми із зором. Дега помер на самоті в 83-х річному віці.
Використано матеріалу сайту:

https://dovidka.biz.ua/edgar-dega-biografiya/

                                         "ВЕЛИКИЙ ПАПА"
  21 липня - 120 років з дня народження Ернеста Хемінгуея

Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в Ок-Парке, невеличкому, чистенькому містечку, поруч з Чикаго — найбільшим торгово-промисловим центром Середнього Заходу. Майбутній письменник ріс у культурній, забезпеченій родині, і батьки, кожен по-своєму, намагалися спрямувати його інтереси. Батько — лікар за професією й етнограф-аматор за уподобаннями — захоплювався полюванням, брав з собою в ліси Ерні, водив його в індіанські селища, намагався привчити сина спостерігати природу, звірів, птахів, придивлятися до незвичайного життя індіанців. Мати — аматорка музики й живопису, яка навчалася співу й дебютувала у нью-йоркській філармонії, тут, у своєму містечку, змушена була задовольнятися викладанням музики, співом у церковному хорі, а сина прагнула навчити грі на віолончелі. Музиканта з Ерні не вийшло, але любов до гарної музики та картин залишилася у Хемінгуея на все життя.

Батько — супутник його дитинства й отроцтва. Але після того як йому виповнилося п'ятнадцять років, Ернест не мав нічого спільного з батьком (проблема "батьків і дітей"). Пізніше батько виникає лише у примарних спогадах і снах, а супутник його змужнілості, приклад завзятої і мужньої денної праці — це дід, учасник Громадянської війни 1861 — 1865 років.

Ок-Паркська середня школа, де Хемінгуей отримав середню освіту, славилася високим рівнем загальноосвітньої підготовки. Майбутній письменник із вдячністю згадував своїх викладачів рідної мови та літератури, а шкільна газета "Трапеція" і шкільний журнал "Скрижаль" дали йому можливість спробувати свої сили в літературі (він пише фейлетони та короткі оповідання). За що б не брався Ерні, він в усьому намагався бути першим. Був капітаном і тренером різних спортивних команд, отримував призи з плавання і стрільби, був редактором "Трапеції". Є думка, що все це були спроби Хема (як його звали близькі друзі) і довести собі та навколишньому світу, що він не дівчинка. Річ у тім, що батьки письменника дуже хотіли мати доньку і до семи років вдягали Ерні в дівчачу сукню. На все життя ці спогади дитинства стали ахіллесовою п'ятою Хемінгуея, комплексом неповноцінності, який він переборював весь час, займаючись тільки "мужніми" справами: спортом, полюванням, коридою, військовою журналістикою.

У шкільні роки Хемінгуей багато читав. Пізніше, вже після "Фієсти", він стверджував, що писати навчився, читаючи Біблію. З традиційного шкільного читання Хемінгуея не зачепили ні вірші Теніссона і Лонгфелло, ні романи Скотта, Купера, Гюго, Діккенса. Зате Шекспір і Марк Твен залишилися уподобанням на все життя.

Після закінчення школи юнак якийсь час працює у невеличкій газеті. Коли Хемінгуею виповнилось дев'ятнадцять років, він їде до Європи, щоб добровольцем взяти участь у Першій світовій війні, яка стала для нього першим життєвим університетом. Воює він у складі транспортного корпусу, в одному з санітарних загонів, що його США направили в італійську армію.

У ніч на 9 липня Хемінгуей, потрапивши під мінометний вогонь, був важко поранений. При огляді відразу на місці в Хемінгуея витягли двадцять вісім осколків, а всього нарахували їх двісті тридцять сім. Хемінгуея евакуювали до Мілана, де він пролежав кілька місяців і переніс кілька серйозних операцій коліна. Вийшовши з госпіталю, Хемінгуей був нагороджений італійським військовим хрестом і срібною медаллю за доблесть — другою за значенням військовою нагородою.

У 1919 році Хемінгуей повертається додому до Сполучених Штатів в ореолі героя, одним з перших поранених, одним з перших нагороджених.

Якщо життєва біографія Хемінгуея почалася, власне кажучи, в окопах на річці Пьяве, то його літературна біографія бере свої витоки в Парижі 20-х років, де він оселяється після війни. Париж у ті часи був Меккою модернізму. Письменники, поети, художники з усіх усюд з'їжджалися сюди, щоб зануритися в цю атмосферу, де руйнувались колишні цінності і створювалися нові, породжені XX століттям. У цей нуртуючий вир і занурився молодий журналіст, який твердо вирішив стати письменником.

У Парижі Хемінгуей познайомився з такими знаковими постатями модерністської літератури, як Джеймс Джойс, Гертруда Стайн. Вони були кумирами, непорушними авторитетами для молодих літераторів. Хемінгуей прислухався до Гертруди Стайн, уважно вивчав досвід Джойса. Прислухався, вивчав, але у своїй творчості шукав власний шлях.

У пошуках цього власного шляху Хемінгуею допомогла велика російська реалістична література. Він відкрив, за його словами, інший, чудесний світ, що дарували російські письменники. "Проникнути в саму суть явищ, зрозуміти послідовність фактів і дій, що викликають ті чи інші почуття, і так написати про дане явище, щоб це залишалося дієвим і через рік, і через десять років...",— записи зі щоденника Хемінгуея тих часів, які дають можливість побачити письменницькі наміри молодого починаючого літератора. Глибинному дослідженню життя, умінню передати і закріпити справжні людські емоції у творі, так, щоб читач і через багато років зазнав почуття співпереживання, він учився в російських письменників, передовсім, у Достоєвського, Тургенєва, Л. Толстого.

Одночасно з пошуком свого шляху в літературі визначався і світогляд письменника, формувалися його політичні переконання. Він багато подорожував у ті роки Європою: як кореспондент кількох американських газет побував у Німеччині, Швейцарії, Іспанії, Туреччині. В Італії він зрозумів, що таке фашизм, і на все життя зненавидів його. Для будь-якого письменника важливо визначити своє місце у світі. Хемінгуею в цьому допомогла греко-турецька війна, звідки він у 1922 році як військовий журналіст посилав свої кореспонденції. Колишній фронтовик побачив війну зовсім іншими очима, що визначило його громадську позицію: "писати нещадну правду про життя".

Дебютом у світі літератури для Хемінгуея-журналіста став збірник "Три оповідання і десять віршів" (1923). Відтоді він вирішує покінчити з журналістикою, бо, за особистим зізнанням, "телеграфний стиль репотажу став затягувати його".

Етапною в творчості Хемінгуея стає книга "В наш час" (1925) — збірник оповідань, об'єднаний спільним задумом та ідейно-тематичним спрямуванням, а також особливим стилем — лаконічним, стриманим. Пізніше подібний принцип організації тексту автор визначить як "принцип айсберга". Збірник "В наш час" цікавий ще й тим, що в ньому Хемінгуей вперше зачіпає проблеми "загубленого покоління", геніально продовжені в повісті "Фієста" (1926) і романі "Прощавай, зброє!" (1929).

Останній твір приніс світову славу й визнання Хемінгуею. Антивоєнна проблематика подається автором у протиставленні страхітть війни та найкращого людського почуття — кохання. Трагічна історія кохання лейтенанта Генрі й медсестри Кетрін (Ромео і Джульєтта епохи Першої світової війни) назавжди запам'ятовується читачам. На загальний тон роману, визначення одного з його лейтмотивів — утрата всього дорогого й улюбленого, вплинули події особистого життя письменника (самогубство батька та вкрай небезпечні пологи дружини). У середині 1927 року Хемінгуей удруге одружився з Поліною Пфейфер — паризькою журналісткою, американкою з Сент-Льюїса. Улітку 1928 року (у самий розпал роботи над романом "Прощавай, зброє!") вона перенесла важкі пологи. Дитина народилася шляхом кесаревого розтину. На щастя, вижили і мати, і син (але пов'язані з цим переживання відбилися в романі і залишилися незабутніми). Тієї ж осені 1928 року в Ок-Парку наклав на себе руки його батько.

Підсумком роздумів письменника над подіями в Європі кінця 30-х років стали романи "Мати і не мати" (1937) і "По кому подзвін" (1940). Перший відобразив зміну у світогляді письменника, пошуки подолання самотності та перехід до соціальної проблематики. Другий — величний епічний твір, в якому автор з філософських позицій усвідомлює події війни в Іспанії. Новим для Хемінгуея стає те, що в романі "По кому подзвін" головне місце посіли не приватні долі героїв, а доля героя і революції.

Під час Другої світової війни Хемінгуей створює на Кубі приватну агенцію по боротьбі з фашистами. Разом з друзями на яхті "Пілар" патрулює узбережжя Атлантичного океану в пошуках німецьких підводних човнів. У 1944 році бере участь у визволенні Парижа. Активна боротьба з фашизмом поєднується з журналістською діяльністю. Нариси та репортажі воєнних часів увійшли в книгу "Люди на війні" (1942). Під час війни Хемінгуей також працює над книгою про море, яка так і не була закінчена й вийшла вже після його смерті ("Острови в океані" (1970).

1952 рік стає черговою перемогою Хемінгуея: він пише підсумковий твір свого життя — повість "Старий і море". Це квінтесенція роздумів і міркувань письменника про людину і її місце у всесвіті. Наступні два роки стають роками вшанування великого Хема вдома (Пулітцерівська літературна премія (1953)) і визнання його діяльності у світі (Нобелівська премія (1954)).

Наступні роки свого життя Хемінгуей багато мандрує (Іспанія, Франція, Східна Африка), але постійно живе на Кубі — країні, яка стала для письменника новою батьківщиною ще з часів Другої світової війни.

Останнім завершеним твором великого Хемінгуея стала книга спогадів "Свято, яке завжди з тобою" (1960, опублікована 1964), що розкривала своєрідну атмосферу художнього життя Парижа 20-х років.

В останні роки життя Хемінгуей хворіє, його переслідує синдром смерті батька (кілька разів він робить невдалі спроби покінчити життя самогубством, навіть перебуває деякий час у лікарні). Одужавши, 1 липня 1961 року повертається додому в садибу Фінка Віхія на Кубі, а вранці 2 липня 1961 року, вставши зрання, бере зі свого численного арсеналу улюблений карабін і зводить свої порахунки з життям.

Використано матеріали сайту: https://www.ukrlib.com.ua/bio-zl/printit.php?tid=4376

https://www.facebook.com/bilhoroddnistrovskyi/videos/2220537394943789/

                                         БЮРО ЛІТЕРАТУРНИХ ПОДІЙ
                         ЛИПНЕВІ ЮВІЛЕЇ: 
                    ЯН НЕРУДА    та     ПАБЛО НЕРУДА

Ян Неруда (Jan Nepomuk Neruda; 09 липня 1834, Прага — 22 серпня 1891, там само) — чеський письменник.

  Ян Неруда народився у Празі. Його батько був відставним солдатом, тримав крамничку, яка майже не приносила прибутків. Дитячі та юнацькі роки Неруда проминули в одному з наймальовничіших районів Праги — Малій Страні, яку він потім неодноразово зображуватиме у своїх творах. Початкову освіту здобув у Празькій академічній гімназії. На той час це була єдина гімназія, де дозволялося викладання чеською мовою. Директором цієї гімназії був відомий письменник-драматург В. Кліцпера, котрий намагався виховувати у своїх учнях патріотичні почуття. Під його впливом Неруда зацікавився літературою і спробував писати сам.

У 1853 році Неруда вступив у Празький університет. Спочатку він навчався на юридичному, а згодом на філософському факультетах, посилено студіюючи мову та літературу. Після закінчення університету певний час Неруда вчителював. З кінця 50-х pp. він став професійним письменником. Свою літературну діяльність Неруда розпочав як журналіст, влаштувавшись у 1856 р. репортером в одну із німецьких газет. Одночасно він пробував себе у поезії: у 1858 р. вийшла друком його перша поетична збірка, яку, проте, чеська критика зустріла дуже прохолодно. Невдача не розчарувала Неруда, і він продовжував поєднувати кар'єру журналіста і поета і, крім того, намагався писати й художню прозу. Але найінтенсивнішою у ці роки була діяльність Неруди як журналіста. Разом з поетом В. Галеком він заснував у 1858 р. літературний альманах "Травень" ("Maj"), навколо якого почало гуртуватися молоде письменницьке покоління, з яким пов'язують перші кроки чеського реалізму, ідейним лідером і натхненником якого став Неруда. У 60-х pp. австрійський уряд дозволив друк чеської періодики. У цей час Неруда співпрацював з багатьма періодичними чеськими виданнями, зокрема, вів рубрику "Культура" у газетах "Час", "Голос", "Народні листки". Упродовж близько 20-ти років він виступав з рецензіями на нові книжкові видання, спектаклі, виставки. Значну частину своєї публіцистики Неруда видав у двох збірках дорожніх нарисів "Паризькі малюнки" ("Pafizske obrazky", 1864) та "Малюнки з чужини" ("Obrazyzciziny", 1879). Решта публіцистичного спадку Неруда займає п'ять томів і торкається найрізноманітніших сфер чеського життя, починаючи від літератури та мистецтва і закінчуючи гумористичними описами побуту та звичаїв чехів.

Життя самого Неруда було небагатим на зовнішні події. На межі 60—70-х pp. він здійснив мандрівку країнами Європи, під час якої відвідав Німеччину, Францію, Словаччину, Далмацію. Угорщину, Італію і Близький Схід. Мешкав постійно у Празі. Його особисте життя було невлаштованим. Неруда пережив два глибокі, але невдалі кохання: до Ґанки Голіновоїта відомої письменниці Кароліни Свєтлої. До останніх днів свого життя Неруда брав активну участь у розвитку чеської культури, підтримував молодих митців і сприяв їхньому творчому становленню. Крім великої кількості літераторів, яким Неруда відкрив шлях у літературу, він також був першим, хто по-справжньому оцінив талант знаменитого чеського композитора М. Дворжака. В останні роки свого життя Неруда важко хворів і помер 22 серпня 1891 р. у вій: 57 років. Похований він у Празі, на Вишегралському кладовищі.

Використано матеріали сайту:

 https://www.ukrlib.com.ua/bio-zl/printit.php?tid=5792

НЕРУДА, Пабло (Neruda, Pablo; автонім: Рейес Басуальто, Рікардо Елізер Нефталі Хейес - 12.07.1904, Парраль - 23.09.1973, Сантьяго де Чилі) — чилійський поет, лауреат Нобелівської премії 1971 р. 
Дитинство й отроцтво Неруда проминули у містечку Темуко, що на півдні Чилі, куди, ставши вдівцем, переїхав у 1906 р. батько, Хосе дель Кармен Рейєс Моралес. Хоча майбутній поет і не пам'ятав матері (вона померла через півтора місяця після його народження), проте батько дожив до синової слави і завжди ставився до неї як до чогось минущого, вважаючи, що справжньою людиною легше стати, працюючи в полі, чи в лісі, чи, як він, — на залізниці. Уже перед смертю старий Хосе прошепотів синові чи не найголовнішу пораду: «Не гнись... вирівнюйся!» 
Директором школи, де навчався Неруда, була Г. Містраль, також майбутній лауреат Нобелівської премії з літератури. Саме завдяки їй він уперше познайомився з російськими романістами та французькими символістами, тоді він і почав віршувати. «Коли мені виповнилося чотирнадцять років, батько вперто забороняв писати вірші, — згадував Неруда. — Він не хотів, щоб його син став поетом. Вирішивши опублікувати свої перші творіння, я почав шукати псевдонім, який би не викликав у нього ніяких підозр. В якомусь журналі я натрапив на чеське прізвище, не знаючи, що воно належить великому письменнику...» 
У 1921 p. Неруда подався у Сантьяго, де вступив у Педагогічний інститут при столичному університеті, вирішивши стати вчителем французької мови. Щоправда, він його так і не закінчив, оскільки зблизився з молодими поетами й анархістами. У плащі та крислатому капелюсі, успадкованому від батька, Неруда уособлював у той час романтичного поета-бунтівника. 
З 1927 p. Неруда став дипломатом, працював консулом у різних країнах. У 1930 р. він одружився із Марією Антуанетою Хагенаар, індонезійкою голландського походження. Початок іспанської війни зустрів у Мадриді (1936). Активно виступив на підтримку Іспанської республіки, за що позбувся своєї посади, а в 1937 р. спільно з однодумцями створив у Парижі об'єднання для підтримки іспанських республіканців. У 1940—1943 pp. — генеральний консул у Мексиці. У 1945 р. став членом комуністичної партії та сенатором. Після державного перевороту 1948 р. перебував на нелегальному становищі до того часу, поки не покинув країну, здійснивши перехід через Анди верхи па коні. У роки цієї еміграції поет багато подорожував країнами Європи. У 1949 p. Неруда став членом Всесвітньої Ради Миру, а в 1952 р. повернувся на батьківщину, де провадив активну літературну і політичну діяльність, 1969 р. — кандидат в президенти від комуністичної партії Чилі. У 1970— 1973 pp. — посол у Франції. Неруда помер від раку у своєму будинку, коли військові, здійснивши у країні переворот і знищивши президента С. Альенде, відмовилися пропустити до поета машину швидкої допомоги. 

Використано матеріали сайту:

https://javalibre.com.ua/java-book/author/bio/25464

БЮРО ЛІТЕРАТУРНИХ ПОДІЙ

Кожного дня в літературному житті відбувається багато різноманітних подій: вихід нової книги, книжковий ярмарок, зустріч з письменником, ювілейні дати та дні народження творців романів, оповідань, віршів...
Для користувачів бібліотеки на абонементі ми підготували постійно діючу невелику інформаційну виставку і назвали її "Бюро літературних подій". Не проходьте повз бібліотеку, завітайте і дізнайтеся, що сьогодні відбувалося в світі літератури.

ПОДАРУНКИ ДЛЯ БІБЛІОТЕКИ

Останнім часом дуже багато людей - читачів бібліотеки або просто мешканців міста - дарують книжки нашій бібліотеці. Книжки різні: старих років видання і сучасних, в гарному стані і не дуже. Але все це відбувається від щирого серця! ДЯКУЄМО ВСІМ!!! 
Вчора прийняли на баланс нових подарункових 208 книг! І вчора ж, отримали новий черговий подарунок від нашого друга Yulia Zeleva нову книгу і приємне та цікаве спілкування. Ми розмовляли про літературу, сучасний світ, про дітей... Про все те, що є темою спілкування в бібліотеках зі справжніми шанувальниками Книги.

КУПАЛЬСЬКІ ДИВА

  Свято Івана Купала - одне з найбільш древніх і містичних слов'янських свят. Відзначають Івана Купала в ніч з 6 на 7 липня. Це найколоритніше та найцікавіше свято, яким закінчується літній сонячний цикл календарних дохристиянських свят.
Свої витоки свято Купало, або Купайло, бере ще з часів язичництва. Спочатку цей день був присвячений язичницькому богу Купалі.
Після поширення християнства давнє народне свято Купала в результаті "християнського нашарування" почало називатися святом Івана Купала, а в окремих місцевостях побутували навіть такі назви, як Іванець, на Буковині – Іван Лопушник.
З давніх-давен день Івана Купала був пов'язаний з різними ритуалами, обрядами, традиціями і повір'ями.
З ранку в день Івана Купала було прийнято купатися в річках і озерах, щоб очистити і душу, і тіло. Однак багато людей вважали, що робити цього не варто, оскільки в такий містичний день на дно може потягти водяний.
Одна з найзнаменитіших і таких, що дійшли до наших днів, традицій - стрибати через вогнище на Івана Купала. Такі багаття вважалися очисними: люди водили хороводи навколо вогню і стрибали через нього. Закохані пари намагалися перестрибнути багаття разом, взявшись за руки, вважалося, що після цього життя стане щасливішим, а любов - міцнішою.
Іноді через купальські багаття проганяли домашню худобу, щоб уберегти тварин від мору. Також люди вірили, що якщо в ніч на Івана Купала в багатті спалити сорочку хворої дитини, вона одужає якнайшвидше.
Молоді дівчата, які ще не зустріли свого судженого, на свято Івана Купала ворожили на кохання. Вони плели вінки з польових квітів і трав, ставили на них запалені свічки, і пускали такий вінок у воду.
Вважалося, що якщо вінок одразу ж йшов на дно, то, на жаль, коханий розлюбив дівчину. Якщо вінок пристав до берега і не рухається, в цьому році на весілля розраховувати не варто. А якщо вінок поплив далеко, а свічка не гасне, дівчину чекає зустріч з тим єдиним і щасливе довге життя.
Ще один обряд, що привертає долю, виглядав так: дівчата, які мріяли скоріше вийти заміж, в ніч на Івана Купала роздягалися наголо і тричі оббігали житнє поле. Люди вірили, що така красуня обов'язково насниться своєму майбутньому чоловікові, і скоро він її знайде.
Звичаї Івана Купала пов'язані не тільки з вогнем і водою, але також і з травами. Квіти і трави, зібрані на свято Івана Купала, сушили і берегли. Такі трави вважалися цілющими, ними обкурювали хворих і нещасних, проганяли всяку нечисть і використовували для інших обрядів.
Головною купальської травою вважалась папороть, таємничий цвіт якої в ніч на Івана Купала йшли шукати найсміливіші юнаки. Вважалося, що опівночі цвіт папороті з'являється тільки на декілька секунд і одразу ж зникає. У того, хто знайде чаклунську рослину, збудуться всі бажання, він буде щасливим, здоровим і багатим.
Наші пращури раділи цьому дню і вірили, що купальські обряди допоможуть їм захистити свій дім і близьких, зміцнити здоров'я і попросити у долі щастя.
Незважаючи на те, що більшість сучасних людей сприймають Івана Купала як ще один привід вибратися на природу і відпочити, не варто забувати про справжній сенс свята і про глибокий зв'язок наших предків з природою.
Багато цікавого про свято можна дізнатися відвідав читальну залу нашої бібліотеки і ознайомившись з матеріалами книжкової виставки «Купальські дива».

Використано матеріали сайту:
https://znaj.ua/…/ivana-kupala-7-lypnya-tradyciyi-ta-obryady

                            ЖОРЖ САНД

1 липня - день народження Амандин Аврори Дюпен Люсіль (Жорж Санд)

  Автора любовної теорії «склянки води» Жорж Санд сміливо можна поставити в один ряд з найяскравішими представниками французького романтизму - Альфредом де Мюссе, Франсуа Рене де Шатобрианом і Олександром Дюма.
Розмірене життя господині маєтку її не влаштовувало. Вона вважала за краще повну злетів і падінь професію письменника. В її творах панували ідеї свободи і гуманізму, а в душі вирували пристрасті. Поки читачі боготворили романістку, поборники моралі вважали Санд уособленням вселенського зла. Протягом усього життя Жорж відстоювала себе і свою творчість, вщент розбиваючи закостенілі уявлення про те, як повинна виглядати жінка.
Амандин Аврора Дюпен Люсіль (справжнє ім’я письменниці під псевдонімом Жорж Санд) з’явилася на світ в Парижі 1 липня 1804 в сім’ї знатного дворянина і простолюдинки. Бабуся-графиня погано сходилася з матір’ю дівчинки, тому Амандин жила з нею і дуже рідко бачила свою маму. Маленька Аврора страждала через брак материнської уваги. Дівчину 12 січня 1818 року визначають в Августинській католицький монастир. Тут вона отримала стандартну освіту для того часу. Після закінчення навчання, Дюпен сильно захопилася читанням. Перевагу віддавала творам Ж.-Ж. Руссо. Вони якоїсь мірою сформували її майбутній світогляд. Після смерті бабусі Аврора стала зовсім самотньою. У цей період вона захоплюється Казимиром Дюдеваном, своїм майбутнім чоловіком. У вересні 1822 року вони вінчаються в паризькому храмі і переїжджають в маєток Ноан. Сімейне життя подружньої пари не вдалося. Раптове одруження дало про себе знати: молоді люди встигли мало пізнати одного. Вона виявилися різними людьми. Однак в шлюбі народилося 2 дітей – дочка Соланж і син Моріс. Незабаром жінка захопилася новим молодим чоловіком – Жюлем Санд. З ним Аврора 4 січня 1831 роки їде в Париж, уклавши угоду з чоловіком. Щоб роздобути коштів для існування вона стала займатися письменницькою працею. Її перший твір написаний в 1831 році в співавторстві з Сандо мав назву «Роза і Бланш». Публіка прекрасно сприйняла його. Примітно, що Сандо в творі написав тільки заголовок книги. Аврора задумалася над творчим псевдонімом і стала підписувати свої твори «Жорж Санд». Активна, незалежна Аврора мала статус баронеси, проте жінка відвідувала такі місця французької столиці, які не відповідали ні її статусу, ні віку, ні статі. У 1832 році вона написала роман «Індіана», який присвятила рівноправності жінок. У період 1832-1834 років вийшли в світ романи «Жак», «Валентина», «Лелія». В середині 30-х років захоплюється ідеями християнського і утопічного соціалізму, ідеями лівих республіканців. У 1842-1843 роках працювала над кращим її романом «Консуело». В період французької революції переїхала в Париж, захопилася її ідеями і виступала за республіканців. У травні 1848 p за активну політичну діяльність її мало не заарештували. Жорж Санд повернулася в маєток. У 1857 році опублікувала роман «Даніелла». У 1854-1858 роках працює над «Історією мого життя». Останні роки життя вона провела в маєтку з дітьми. Померла 8 червня 1876 року. Жорж Санд цікаві факти Любила ходити в чоловічому одязі і мала низький голос. Захоплювалася стрільбою, фехтуванням і верховою їздою. Тісно дружила з письменником Віктором Гюго. Також з нею приятелювали Альфред де Мюссе, Проспер Меріме, батько і син Дюма, Бальзак. Серед видатних жінок вона приятелювала з Поліною Віардо, яка стала прототипом її роману «Консуело». Її пов’язував любовний зв’язок з композитором Фредеріком Шопеном. Разом вони були майже 8 років. Жорж Санд вважають першою феміністкою. Аврора Дюдеван відрізнялася дуже вільною поведінкою. Низка коханців народила багато чуток. Бабця забрала у Аврори дочку, аби та не бачила романів матері та їх розривів. Не мала прав скандальна баронеса на родинну садибу Ноан. Лише після смерті бабусі і чоловіка Аврора отримала права на садибу.       
Джерело: https://dovidka.biz.ua/zhorzh-sand-biografiya-ta-tsikavi-f…/   
https://www.facebook.com/bilhoroddnistrovskyi/videos/486013125299554/