У пошуках втраченого часу

(10 липня – день народження Марселя Пруста)

Народився Марсель Пруст у Парижі 10 липня 1871 року. Батько Марселя – Адрієн – відомий лікар, викладав в університеті. Адрієн був відомим епідеміологом, автор великої кількості книг із гігієни та медицини. Мати – єврейка за національністю, донька заможного біржового маклера, освічена та начитана жінка. У дев'ять років Марсель сильно страждає від астми. Хвороба супроводжувала його весь життєвий шлях і сформувала своєрідний характер автора.

У роки перебування в ліцеї (1882 – 1889 ) у Марселя почав прокидатися літературний талант. З іншими студентами Марсель починає видавати журнал "Бузковий огляд", в якому у 1886 році друкують перші оповідання юного генія "Хмари" і "Затемнення" у 1886 році . Марсель у 1889 році закінчує ліцей і отримує ступінь бакалавра словесності.

Два наступні роки (1889 - 1890), Марсель служив в Орлеані, в армії. Після приїзду до Парижа навчається у Сорбоні на юридичному факультеті. Він там отримує учений ступінь з юриспруденції, а пізніше і з літератури.

Марсель прослужив у французькій армії рік, не звертаючи увагу на своє здоров’я, цей період життєвого шляху він описав у романі "На Германтову сторону". У молоді роки Марселю присвоїли репутацію дилетанта та сноба, через що він мав певні негаразди із публікацією першої частини роману у 1913 році.

У 1909 році почав працювати над найпопулярнішим своїм шедевром – "У пошуках втраченого часу", а 1913 року, у вересні, вийшов перший роман епопеї "На Сваннову сторону", який письменник розмістив у видавництві "Ґрассе" за власний кошт. Читачі та критики прийняли твір холодно. Зате другий його роман "У затінку дівчат-квіток" приніс Марселю славу та удостоєний премії братів Гонкурів.

«В пошуках втраченого часу» складається з семи романів, в яких діє приблизно 2500 персонажів. Грем Грін вважав Пруста кращим романістом ХХ століття, а Сомерсет Моем вважав роман «У пошуках втраченого часу» «найкращим художнім твором на сьогоднішній день».

Останні три роки своєї долі Марсель провів у своїй спальні, працюючи уночі та відпочиваючи вдень.

Марсель помер у 1922 році. Похований майстер пера у Парижі.

В нашій бібліотеці є видання творів Марселя Пруста у 8-ми томах українського видавництва «Юніверс». В семи томах надруковано роман «У пошуках втраченого часу»

 Про українця, який відмовився бути бідним

(7 липня - 100 років з дня народження Петра Яцика)

ЯЦИК Петро Дмитрович (07.07. 1921—08.11.2001) — українсько-канадський меценат, культурний і громадський діяч. Народився в с. Синевидсько-Вижнє (нині смт Верхнє Синьовидне) в сім’ї Дмитра Яцика і Марії, уродженої Меленчук, був старшим сином серед 9-х дітей. Навчався на сільсько-господарських курсах, працював механіком на тепловозі, згодом був організатором молочарського виробництва. Під час гітлерівської окупації брав участь в українському русі Опору, пізніше емігрував, навчався у вищих школах Регенсбурга та Мюнхена (обидва міста в Німеччині). 1949 переїхав з родиною до Канади, де досягнув значних успіхів як підприємець. Став власником компанії "Промбанк Інвестмент", очолював інвестиційні компанії з будівництва та продажу промислового і нерухомого майна.

Від 1960-х рр. розпочав низку меценатських акцій на підтримку української науки й освіти, зокрема історичної науки. Спонсор "Енциклопедії українознавства". Відіграв важливу роль у становленні вічного фонду для 3-х кафедр українознавства Гарвардського ун-ту (США), створив фонд ім. П.Яцика в цьому університеті, сприяв розбудові кафедри українознавства в Торонтському університеті. З 1967 року став співзасновником патронату НТШ в м. Марсель (Франція). В 1986 році створив Освітню фундацію Петра Яцика, котра фінансувала низку академічних програм у провідних університетах світу (Колумбійський (США), Лондонський (Велика Британія), Торонтський і Ун-т Альберти; обидва в Канаді), призначала стипендії сучасним українським історикам. Окрім того, у 1990-ті рр. фундація уклала угоди з Інститутом української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського НАН України, Запорізьким університетом та іншими освітніми й академічними інституціями. Активно сприяв програмі публікації історичних праць і джерел в Україні. За фінансової підтримки Яцика реалізовано низку важливих академічних проектів, зокрема, в Канадському інституті українських студій при Університеті Альберти в м. Едмонтон (Канада) розпочався переклад англійською мовою та видання з ґрунтовними науковими коментарями класичної студії М.Грушевського "Історія України-Руси".

Від 1991 Яцик регулярно відвідував Україну, надавав матеріальну й моральну підтримку багатьом науовим, освітнім та культурно-громадським проектам. В 1995 році заснував і став першим президентом Ліги українських меценатів у Києві. За ініціативи Петра Яцика проводилися конкурси на кращий підручник з історії України й фінансувалося їхнє видання. У 2000 році Яцик ініціював важливий освітній і культурно-громадський проект "Вивчаймо та плекаймо українську мову". Доброчинна і громадська діяльність Петра Яцика здобула міжнародне визнання. В 1995 р. Університет Альберти удостоїв Яцика почесним званням доктора права. У 1996 він був обраний до Національної дорадчої ради Інституту Гаррімана при Колумбійському університеті та нагороджений Президентом України Л.Кучмою спеціальною грамотою за сприяння розвиткові української науки, освіти і культури.

Помер у м. Торонто (пров. Онтаріо, Канада).

За матеріалами #ІнститутісторіїУкраїни

В бібліотеці представлені для ознайомлення матеріали про видатного мецената. Старші відвідувачі можуть отримати багато цікавої інформації, а молодші познайомитися з життям людини, яка досягла всього в житті сама.

https://www.facebook.com/bilhoroddnistrovskyi/videos/328486978817574

 Валентин Чемерис:

до дня народження письменника

Валентин Лукич Чемерис народився 8 липня 1936 року у селі Заїчинці Полтавської області.

У 1954 році закінчив дніпропетровську середню школу. Якийсь період потім працював у радгоспі «Нижньодніпровський», після нього був працівником металургійного заводу ім. Комінтерну.

Видається з 1962 року, в тому числі й іноземними мовами.

В 1971 році закінчив літературний інститут ім. О.М.Горького (Москва), працював на підприємствах Придніпров’я, в редакціях обласних газет, Дніпропетровському видавництві „Промінь”. В 1989-1993 рр. – голова Дніпропетровської організації Спілки письменників України, працював в Адміністрації Президента України головним консультантом Президента з питань літератури (1993-1994).

В 1996-2000 р.р. – секретар Національної Спілки письменників України, член її Президії і Вищої Ради.

Багато років працював у редакції газети „Літературна Україна” заступником головного редактора й завідуючим відділом сатири „Вишняк”.

Загалом у письменника вийшли в 1962-2015 р.р. історичні твори, фантастика, гумор, романи-ессе. Також видав 20 веселих збірок – гуморески, пародії, веселі повісті. Серед них: „Вибори таємного агента”, „Як стати щасливим”, „Коли спокушає диявол”, „Операція „Земфіра”, „Царська охота”, „Де хазяйнує Валя Чемерис”, ”Ярлик на князівство”,„Пригоди богині Іштар”, „Сатирик у Кремлі” та ін.

За романи з історії України „Фортеця на Бористені” та „Ордер на любов” автору присуджена Міжнародна премія Українського козацтва „Лицарське перо”, 2008 рік.

В 2009 році присуджена літературна премія ім. Івана Мазепи за історичний роман про гетьмана Петра Дорошенка „Без права повернення”.

В. Чемерис – автор історичних романів: „Ольвія”, „Скандал в імператорському сімействі”, „Смерть Атея”, „Епірська відьма, або Олімпіада – цариця македонська”, „Фортеця на Бористені”, „Генерали імперії”, “Трагедія гетьмана Мазепи”; повісті: „Її звали янголом смерті”, „Я любила Шевченка”, „Кохання в Україні” ,„Життя і смерть Володимира Глібовича, князя переяславського”, „Убивство на хуторі біля Диканьки”, „Три шаблі над скарбом”, „Державна коханка”, „День Ворона” та ін.; фантастичних: „Білий король детективу”, „Приречені на щастя”, „В Сузір’ї Дракона”; оповідань, збірок і повістей: „Три секунди на вибір”, „Маруся Чурай”, „Тайна Агати Крісті”; романів-есе: „Президент”, „Голгофа українського православ’я”, „Веселий смуток мій”, „Бомба для Патріарха”; романів: „Сини змієногої богині” „Ордер на любов”, „Таємнича пригода на Орілі”,„Золотий саркофаг”, „Феномен Фенікса”, „Ваші пальці пахнуть ладаном …”, роман-есе, „Тузітала – вождь самоанців ”, „Пригоди богині Іштар”, „Пришельці з планети Земля”, „Марина – цариця Московська“, „Ярославна”, „Верхи на птеродактилі” повість-химерія, вона ж – фентезі, “Коник з дерев’яною ногою”, оповідання і повісті для дітей, та багато інших.

В.Чемерис – автор ряду творів для дітей. Повість „Аравійська пустеля” вміщена в підручнику з української літератури для 5-го класу, уривок з роману „Ольвія” – в хрестоматії української літератури для 7-8-х класів, у 4-му класі вивчається оповідання „Три секунди на вибір”, також твори із збірки “Візантійський кінь”.

 Поезія літа, гімн природі

(7липня - Свято Івана Купали)

Історія Івана Купала

У цей день відзначають два свята. Церква згадує про народження Хрестителя Господнього Іоанна Предтечі, тому і християнське свято іменується його "різдвом".

Батьки Іоанна - священик Єрусалимського храму Захарія і його дружина Єлисавета - дожили до старості бездітними. Одного разу Захарію явився архангел Гавриїл і сповістив про швидке народження сина. Захарія в силу похилого віку засумнівався у словах ангела - і був покараний за маловір'я: він онімів. Знову говорити він почав тільки після народження сина, який передбачив пришестя у світ Ісуса Христа, а потім і хрестив Сина Божого у водах Йордану.

Друге свято в день Івана Купала - язичницьке. Його відзначали слов'янські племена ще в дохристиянську епоху.

Це свято приурочене слов'янському богу Ярилу, який вважався покровителем Сонця і всього живого. Звідси і ще одна назва свята - Ярилин день.

Наші предки вважали, що якщо в цей день скупатися у водоймі, можна позбутися від хвороб. Деякі дослідники вважають, що назва "Купала" пов'язане саме з цим обрядом.

Іван Купала в інших країнах

Оскільки те свято пов'язане з днем літнього сонцестояння, то аналоги Купали зустрічаються по всій Європі. Наприклад, у Німеччині, ще в дохристиянські часи відзначали Йоль. А в Фінляндії і Естонії цей день, Юханнус і Яаніпяев відповідно, святкують досі. У цих країнах він є державним святом і офіційним вихідним днем.

Святкування Івана Купала

На Різдво Іоанна Предтечі обов'язково ходили в храм на службу.

Кульмінація Івана Купала припадає на вечір і ніч 6 липня. У ніч на Івана Купала прийнято розпалювати величезне багаття. Вважається, що воно володіє цілющою силою. Звідси і головне дійство свята - стрибки через багаття. Їх робили для того, щоб очиститися.

Також навколо багаття вночі водили хороводи, а потім з факелами йшли до водойми, де проходило "весілля вогню і води", коли об воду гасили смолоскипи. Після цього всі купалися до самого ранку.

Також одним з головних елементів святкування є квіти і трави. Дівчата плетуть вінки. З трав і квітів роблять обереги. На Купала травами прикрашають оселі. Звідси ще одна назва свята - Іван Травник.

До речі, дівчата плели вінки і для гадання. Вони опускали свої квіткові головні убори з запаленими свічками в річку і дивилися. Якщо вінок відпливе найдалі, то його власниця стане найщасливішою. Якщо вінок потонув, то дівчина в найближчому році заміж не вийде.

Люди також намагалися знайти казкову квітку папороті. Вважається, що він розквітає саме в купальську ніч. Того, хто знайшов - чекають скарби і виконання всіх бажань.

Також цього дня молоді люди шукають собі пару. Причому, в цьому випадку дозволено ініціативу проявляти дівчатам. Під час хороводу вони наглядають вподобаних юнаків. А коли починаються стрибки через багаття, то хапають їх за руку і біжать до багаття. Якщо стрибнули через вогонь і не відчепилися руками - скоро бути весіллю.

Все це (та ще багато цікавого) можна знайти в матеріалах книжкової виставки в читальному залі нашої бібліотеки. Запрошуємо!

                       ДЕНЬ АРХІТЕКТУРИ УКРАЇНИ

Свято "День архітектури України" відзначається на початку липня. Засновано у відповідності до Указу Президента в 1995 році. Святкування включають заходи, присвячені історії національної архітектури, її розвитку та гармонізації.

Тільки за офіційними даними, в Україні налічується близько 14 тисяч пам’яток архітектури, 46 великих історичних культурних заповідників і більше 1000 об’єктів паркового мистецтва.

З усіх видів мистецтв архітектура найбільш різнопланово пов’язана з суспільством, його історією, культурою, політикою, соціально-економічним устроєм, природою та кліматом. В культурі, архітектурі як мистецтві високого соціального призначення найбільш повно віддзеркалюється національна самобутність та ментальність народу. Проблема національної неповторності, своєрідності, спадкоємності та розвитку національних традицій в українській архітектурі протягом багатьох років привертає глибоку увагу науковців, майстрів архітектури та мистецтва. Це одна з найбільш складних теоретичних проблем, яка має велике практичне значення для сучасного розвитку української архітектури як великого мистецтва формування гармонійного життєвого середовища. Ця проблема тісно пов’язана з освоєнням та дбайливим ставленням до вітчизняної історико-культурної спадщини — творчих надбань народного генія та майстрів архітектури різних епох, без чого неможливий усталений розвиток сучасного архітектурного потенціалу нашої країни.

У плині віків і тисячоліть творення української архітектури, в її дорогоцінних історико-архітектурних скарбах знайшли своє відображення споконвічні архітектурно-будівельні традиції, які у часових та просторових випробуваннях постійно змінювалися, вдосконалювалися й оновлювалися, народжуючи нові традиції. Як показує аналіз, особливо яскравий вияв це знаходило у героїчні часи суспільно-політичного, соціально-економічного, культурного та духовного піднесення, в часи самовизначення етносу, утвердження та розбудови своєї держави.

Матеріали бібліотечної книжкової виставки ознайомлять читачів бібліотеки з історією та розвитком архітектури України.

https://www.facebook.com/bilhoroddnistrovskyi/videos/342644304139000

 Генрі Райдер Хаггард

                                 22 червня 1856 — 14 травня 1925

англійський письменник, юрист, агроном і ґрунтознавець; класик світової пригодницької літератури, творець літературного жанру «загублений світ», один із засновників жанру фентезі. Брав участь у реформуванні системи сільського господарства Британської імперії.

   Генрі Райдер Хаґґард народився у Брейденгемі (Норфолк), восьмою дитиною з десяти, у єврейській родині адвоката Вільяма Мейбома Райдера Хаґґарда та письменниці Елли Давтон. Спершу він навчався у парафіяльного священика с. Ґарзінтон (Оксфордшир), і, на відміну від своїх старших братів, які були випускниками різних приватних шкіл, середню освіту від здобував у загальноосвітній школі в Іпсвічі. Так трапилося тому, що його батько, який думав, що Генрі мало що здатен досягти, також не спроможний був оплачувати дорогу освіту в приватній школі. Після провалу вступного іспиту до армії, його відправили займатися до приватного репетитора у Лондоні, щоб підготуватися до вступного іспиту до Міністерства закордонних справ, який він, врешті, так ніколи й не здавав. Під час свого дворічного перебування у Лондоні він познайомився з людьми, які захоплювалися вивченням психічних явищ.

   У 1875 р. Хаґґард на вимогу батька вирушив до Південно–Африканської Республіки працювати помічником секретаря Генрі Бульвера, губернатора провінції Натал. У 1876 р. він був переведений до штату Теофіла Шепстона реєстратором Верховного суду в Трансваалі. Приблизно в цей час він закохується в Мері Елізабет «Лілі» Джексон, з якою має намір одружитися, як тільки отримає оплачувану роботу в Африці. Але його батько проти такого рішення. Коли Хаґґард повертається до Англії, одружується з подругою своєї сестри, Маріанною Луїзою Марджітсон (1859—1943) у 1880 р., і далі в Африку пара вирушає разом. У них народився син Джек, який помер від кору у віці 10 років, та три дочки: Анжела, Дороті і Лільяс. Лільяс пізніше стане письменницею і напише біографію свого батька під назвою «Плащ, який я залишив» (надруковану у 1951 р.)

    Повернувшись назад в Англію у 1882 р., пара оселилася в Дітчингемі, Норфолк, у будинку предків Луїзи. Потім вони жили в Кессінгленді, підтримували зв'язки з церквою у Бунгеї, Саффолк. Хаґґард займався вивченням права і був прийнятий до колегії адвокатів у 1884 році. Його юридична практика була невеликою, тому багато часу він приділяв написанню романів, які були джерелом доходів. З середини квітня 1885 р. приблизно до 1888 р. Хаґґард жив у Лондоні. Саме тут він закінчив роботу над твором «Соломонові копальні» (надрукованому у вересні 1885 р.). Хаґґард перебував під сильним впливом шукачів більших-ніж-життя пригод, з якими зустрічався у Колоніальній Африці, особливо Фредеріка Селоса та Фредеріка Рассела Бернема. Він створив пригоди свого Алана Квотермейна під їх впливом у часи, коли в Африці були виявлені значні запаси копалин, а також руїни древніх втрачених цивілізацій континенту, а саме Великого Зімбабве. Три з його книг, «Майстер» (1896), «Чорне серце й біле серце або Зулуська ідилія» (1896), та «Елісса або Загибель Зімбабве» (1898) присвячені Бернемовій дочці Наді, першій білій дитині, що народилася у Булавайо. Вона була названа на честь виходу книги Хаґґарда «Нада — Лілія».

   Багато років потому, коли Хаґґард став відомим романістом, він зустрівся зі своєю колишньою любов'ю Лілі Арчер, уродженою Джексон. Її покинув чоловік, розтративши кошти, довірені йому, і втік банкрутом до Африки. Хаґґард допоміг повернути їй та її синам будинок і контролював освіту дітей. Лілі зрештою поїхала за чоловіком у Африку, де він перед самою своєю смертю заразив її сифілісом. Потім Лілі повернулася до Англії в кінці 1907 р., де Хаґґард знову підтримував та допомагав їй до самої її смерті 22 квітня 1909 р.

Генрі Райдер Хаґґард помер 14 травня 1925 року у віці 68 років. Його прах покоїться у церкві Дітчингема. Роботи зберігаються у Норфолкському архіві.

  Генрі Райдер Хаґґард брав активну участь у реформуванні сільського господарства і був членом численних комісій із землекористування та пов'язаних з цим відряджень у колонії та домініони. Це призвело до розробки у 1909 р. Законопроєкту розвитку. На виборах до парламенту як кандидат від консерваторів Східного округу Норфолка у 1895 р. на літніх виборах поступився з різницею у 198 голосів. У нагороду за працю на благо Британської імперії він отримав титул лицаря-бакалавра у 1912 р., а пізніше — і лицаря-командора Ордена Британської імперії у 1919 р. На його честь була названа місцевість Райдер у Британській Колумбії.

   Хаґґард передусім відомий своїми романами «Копальні царя Соломона» (і його продовженням «Алан Квотермейн»), а також «Вона» (та його продовженням «Аєша»). Дія цих пригодницьких романів відбувається, в основному, в Африці (хоч в романі «Аєша» події розгортаються в Тибеті). Роман «Копальні царя Соломона» деякі літературознавці називають першим зразком жанру «загублений світ». «Вона» вважають класикою художньої літератури, а якщо взяти до уваги 83 мільйони проданих примірників книжки (лише до 1965 року), то її можна вважати й однією з найпопулярніших книг усіх часів. Хаґґарда знають також завдяки пригодницькій історії про зулусів «Нада — Лілія», а також епічному роману про вікінгів «Ерік Ясноокий». Його твори насичені багатьма стереотипами, пов'язаними з колоніалізмом, але корінне населення зображене з надзвичайною симпатією. Африканцям часто відводять героїчні ролі в романах, хоча головні герої, як правило, європейці.

   1889 року світ побачив історичний пригодницький роман «Клеопатра».

1893 року Хаґґард оприлюднив історично-пригодницький роман «Донька Монтесуми». Його дія відбувається на тлі завоювання Мексики Кортесом, за часів імператора ацтеків Монтесуми.

 Розповідаємо про життя та творчість письменника в програмі інформаційного медіа-каналу "Наше місто" "Цікава книга" в бібліотеці ім. Лесі Українки.

 Як довго ця війна тривала…

22 червня - в Україні відзначається День скорботи та вшанування пам'яті жертв війни. Саме цього дня, 80 років тому, на світанку, нацистська Німеччина напала на Радянський Союз.

Війна забрала життя кожного п’ятого нашого співвітчизника. Горем і болем вона увірвалась в кожну українську домівку, кривавою лінією пройшла через кожне серце, кожну долю.

Наш священний обов’язок – навіки зберегти пам'ять про тих, хто відстояв перемогу в тій жахливій війні.

Пам’ять.

І живуть у пам’яті народу

Його вірні дочки і сини,

Ті, що не вернулися з походів

Грізної, великої війни.

Їх життя, їх помисли високі,

Котрим не судилось розцвісти,

Закликають мир ясний і спокій,

Як зіницю ока, берегти.

Василь Симоненко

В бібліотеці-філії ім. Лесі Українки бібліотекарі з користувачами різних вікових категорій проводили експрес-бесіди «Як довго ця війна тривала…»

#Деньскорботиіпамяті