"Я жива, я буду вічно жити..."

                  поетична подорож до дня народження 

                                           Лесі Українки

Ювілей Лесі Українки - це дійсно справжнє свято, до якого долучилися всі. Зустріч в Білгород-Дністровському міському територіальному центрі соціального обслуговування пройшла для підопічних. Бібліотекарі розповідали про життя поетеси, читали її вірші, пройшли шляхом Лесі Українки в нашому краї: відвідали Аккерманську фортецю, завітали до Шабо. Творчість української поетеси багатогранна і наше спілкування буде продовжуватися.

                ПРОВЕСІНЬ ЛЕСІ УКРАЇНКИ  

              25 лютого - 150 років з дня народження Лесі Українки

20 лютого, в суботу, в затишному залі Випасненської музичної школи ми говорили про Лесю Українку. Літературна година перетворилася на тематичну годину спілкування. Бібліотекар починала розповідати про життя Лесі Українки, а перед нею здіймався ліс рук. Кожному зі слухачів дуже хотілося розповісти про нашу чудову Лесю Українку - поетесу, письменницю, фольклориста, культурного та громадського діяча. Дуже добре, що діти люблять твори поетеси і вивчають її життя. Бібліотекарі при цьому є помічниками, порадниками і тими, з ким завжди можна поспілкуватися.

               ОБЕРНУЛАСЯ НА ЛЕГЕНДУ

                         до ювілею Лесі Українки

Лютий цього року - це місяць Лесі Українки. Її ювілейний місяць. Бібліотекарі кожен день зустрічаються з різними категоріями слухачів, читачів і всім розповідаємо про нашу Лесю, про її дитинство, зростання, про її велику боротьбу з хворобою, про її Творчість.

 Учнів 8-а та 8-б класів ЗОШ №1 знайомили з історією появи першої збірки поетеси "На крилах пісень"(завідуюча бібліотекою Влезько Світлана).

  "Оце я врешті зладила до друку свої вірші...-написала Леся Іванові Франку 20 квітня 1892 року. - (...)останню коректу, будьте ласкаві, самі протримайте, то вже буде мені на певність, що хоч у моїх віршах і є помилки поетичні, та не буде жодних друкарських.(...) Послухавши Вашої ради, я не містила жодних перекладів, бо й справді, краще їх окремо видати(...). Тепер мені зостається перепросити Вас за прийдешні клопоти та подякувати за добру волю, з якою Ви беретесь мені помагати вийти на світ з моїми піснями".

 За високими вікнами ЗОШ №1 відкривається чудовий вигляд на давню фортецю і саме цю, нашу середньовічну кріпость відвідувала двічі Леся Українка. І будова дуже вразила поетесу, і з'явилися такі строки:

                            Сі круглії вежі й високії мури -

                            Страшні та суворі, непевні, понурі.

                            І скрізь у тих мурах стрільниці-бойниці, 

                            При вежах тих сумнії "темні темниці".

Про перебування Лесі Українки в нашому краї учням розповіла бібліотекар Дмитрієва Надія.

                                           

                               ВЕСЕЛКОВА НАША МОВА

             21 лютого - Міжнародний день рідної мови

   Світова спільнота 21 лютого відзначає Міжнародний день рідної мови.

  Свято було встановлено у листопаді 1999 року на сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО з метою захисту мовної й культурної багатоманітності.

В бібліотеці в цей день ми знайомили учнів 5-го класу з цікавими книжками на українській мові, а також спілкувалися з нашими читачами, вчителями-ветеранами, членами літературного об’єднання «Буджак»: Полевою Валентиною Миколаївною та Нікуліною Зоєю Тимофіївною. Валентина Миколаївна пише вірші різними мовами: українською, болгарською, російською. В бібліотеці є авторська збірка віршів «Одещина моя», яка присвячена нашому краю та місту.

 Наші чудові гості друкують свої роботи в пресі, а саме: газетах «Слово Придністров’я» - місцевій та «Роден край» - всеукраїнській державній газеті, яка виходить на болгарській мові.

До свята бібліотека отримала в подарунок декілька книжок з граматики української мови. Дякуємо, Тітова Галино Едуардівно!

Ми вітаємо всіх наших улюблених читачів з Міжнародним днем рідної мови!

Мова – це історія народу, його світогляд, інтелектуальний та духовний результат тисячолітньої еволюції кожного етносу. Без своєї мови, своєї самобутньої культури немає народу. Мова – найважливіший засіб спілкування людей і пізнання світу, передачі досвіду з покоління в покоління.

Згідно зі статтею 10 Конституції України «Державною мовою в Україні є українська мова».

В Україні живе понад 130 національних меншин — носіїв 79 мов. До найпоширеніших з них (кількість носіїв не менше 1 000 осіб), за переписом 2001 року, належать 43 мови, а саме: російська, білоруська, польська, чеська, словацька, болгарська, литовська, латиська, румунська (мова румунів і молдован), іспанська (мова іспанців і кубинців), німецька (мова німців та австрійців), їдиш, таджицька, осетинська, ромська, албанська, грецька (румейські говірки грецької мови), вірменська, новоассирійська (арамейська), арабська, узбецька, казахська, азербайджанська, киргизька, туркменська, татарська (казанська), гагаузька, башкирська, чуваська, естонська, мордовська-ерзя, мордовська-мокша, марійська, комі, удмуртська, угорська, грузинська, аварська, даргинська, лезгинська, чеченська, корейська, в'єтнамська.

Носіїв мов національних меншин залежно від часу поселення в Україні можна об'єднати у 3 групи:

1) здавна, щонайменше з XIX століття, живуть в Україні;

2) з'явилися в Україні між Першою і Другою світовими війнами;

3) почали селитися в Україні після Другої світової війни (з'явилися тут унаслідок посилення зв'язків із країнами третього світу).

Представники першої групи живуть великими скупченнями в певних місцевостях і поширеність їхньої мови локалізована, другої та третьої — розпорошені (переважно в містах), тому точно визначити територію їх поширення неможливо. До першої групи належать носії російської (переважно Схід і Південь України), білоруської (Полісся), польської (Житомирщина, Вінниччина, Галичина, частково Буковина), чеської (Волинь), словацької (Закарпаття), болгарської (Одеська, Запорізька область), їдишу (переважно великі міста Правобережжя і Заходу України — Київ, Одеса, Чернівці), німецької (Захід Закарпаття), румунської (Буковина, Схід Закарпаття, Одеська, Кіровоградська області), албанської (Одеська, Запорізька області), грецької (Донецька область), ромської (Закарпаття, Крим, Одеська область), вірменської (Крим, Галичина, Прикарпаття, Київ, Чернівці, міста Сходу України), новоассирійської (Донецька область, частково міста Наддніпрянщини), татарської (Схід України, переважно Донбас), гагаузької (Одеська область), чуваської (Крим), естонської (Крим), угорської (Закарпаття).

Друга група охоплює носіїв литовської, латиської, частково іспанської (за винятком кубинців, що оселилися в Україні після Другої світової війни), таджицької, осетинської, узбецької, казахської, азербайджанської, киргизької, туркменської, башкирської, комі, марійської, мордовської-ерзя, мордовської-мокша, удмуртської, грузинської, аварської, даргинської, лезгинської, чеченської мов.

До третьої групи належать ті, що розмовляють арабською, корейською, в'єтнамською мовами.

15 травня 2003 року Верховна Рада України ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. Положення Хартії застосовуються до мов таких національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської.

                     ЖИВА ІСТОРІЯ ГЕРОЇВ                                               година пам'яті

Хай кожен вийде на свої Майдани,

Хай присягне собі в урочу мить,

Що по неправді жити він не буде,

Що честь і совість стане боронить.

А. Цибульський

 18-20 лютого минає сім років, які віддаляють нас від тих страшних днів і ночей Революції Гідності, коли душі наших Героїв НЕБЕСНОЇ СОТНІ відійшли у вічність через секундний постріл у груди, спину, голову, а разом з тим у саме серце України і кожного українця зокрема!!! Вони віддали найцінніше – своє життя – за честь, за волю, за право бути народом – джерелом і мірилом влади у власній державі, аби Україна та всі ми стали з колін, а наші діти та онуки дістали змогу жити в іншій країні.

 Вони дуже різні – заробітчани, науковці, підприємці, вчителі – звичайні люди з різних куточків нашої держави. Якби не Майдан, вони б ніколи не зустрілися. Це він об’єднав їх, зробив побратимами та «воїнами світла». Їх назвали Небесною Сотнею – українців, які загинули в Києві на Майдані, вулицях Грушевського та Інститутській. Героїчна Сотня, зробивши перший крок, журавлиним ключем полинула у вирій вічності, ставши нашими Ангелами-Охоронцями на небі.

Бібліотекарі провели годину пам’яті «Жива історія героїв», під час якої розповіли про лютневі події студентам Білгород-Дністровського коледжу природокористування, будівництва і комп’ютерних технологій, познайомили з літературою про Майдан та військовий конфлікт на Сході. Мета заходу - виховування любові до Батьківщини, плекання патріотичної свідомості, поваги до людської гідності, розвивати бажання стати гідними громадянами України.

                                              Дороги Афганістану

                               історична година

15 лютого в Україні відзначають День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. 

Бібліотекарі завітали до Білгород-Дністровського територіального центру соціального обслуговування напередодні пам’ятної дати для того, щоб разом з підопічними згадати і  вшанувати пам’ять воїнів-інтернаціоналістів афганської війни.

 Офіційно афганська війна тривала з 25 грудня 1979 року до 15 лютого 1989 року. 

Афганська війна належить до тих подій 20-го століття, які ще не знайшли свого повного та об’єктивного висвітлення та аналізу. Вона залишається «білою плямою»  новітньої історії.

 15 лютого 1989 року для багатьох став днем, коли скінчився рахунок втратам наших солдатів, службовців. Важкий, сумний підсумок. Багато матерів і батьків не дочекалися своїх синів, котрі не сказали - «Мамо, я живий...».  

Правда про Афганську війну… Вона різна. Нерідко хвороблива й гірка. Роки що пройшли, об'єднали колишніх бійців-інтернаціоналістів у одну родину, де біль одного віддається болем в інших, а радість стає загальним почуттям.

Афганська війна… Брудна, неоголошена.… А хіба війни можуть бути чистими? Кожна несе смерть, інвалідність, одягає в жалість тисячі сердець, материнських сердець. У війни холодні очі… У війни свій рахунок, своя безжалісна арифметика…

 Наша зустріч -- данина пам'яті всім, хто причетний до героїчної й трагічної афганської війни.    

 Закінчилась війна. Багато молодих воїнів-інтернаціоналістів були нагороджені орденами і медалями. Але найвищою нагородою для тих, хто уцілів, є життя, а для загиблих – пам’ять.

 

                       Прийдуть до могил й на поля ветерани,

                       З дітьми і онуками завтра прийдуть.

                       В руках немов вогник-тюльпани,

                       Афганські події у серці печуть…

                       Як важко змиритись, повірити долі,

                       Дивитись на сірий похмурий граніт.

                       Наплакалась мати-Вкраїна доволі!

                       Кажу, щоб почув увесь світ…

 

СКІФСЬКИЙ СТЕП БОРИСА МОЗОЛЕВСЬКОГО

4 лютого - 85 років з дня народження українського археолога і поета, дослідника скіфської старовини. 

Студенти Білгород-Дністровського коледжу природокористування, будівництва та комп'ютерних технологій дізналися з розповіді бібліотекаря про українського ученого-археолога, який завдяки своєму відкриттю став відомим у всьому світі. 

Народився Борис Мозолевський 4 лютого 1936 р. у селянській родині на Миколаївщині. Діди й прадіди були розкуркулені. У війну батька забрали до Німеччини, де він і загинув. У сільській школі-семирічці Борис почав писати вірші. Поступив до військово-морського авіаційного училища в Єйську, навчався разом із майбутніми космонавтами СРСР Г. Шоніним і Г. Добровольським. Російською мовою віршував, по мішенях стріляв, долав науку … Училище не закінчив через хрущовську демобілізацію, пов’язану з радикальним скороченням радянської армії (1956). Після демобілізації переїхав до Києва, де дев’ять років працював заводським кочегаром. Кочегар-поет – дитя відлиги, «хрущовського реабілітансу»…Одночасно він здобував освіту на заочному відділенні історико-філософського факультету Київського університету. У цей час Борис Мозолевський відкрив у собі Україну, хоч знав ціну «українського» питання, але самоідентифікація відбулася – і до останку писав українською:

Світе мій щирий, який ти чистий!

Світе прозорий, який ти гожий!

Хочеться ноги в росу вмочити

І цілувати ув очі рожі.

Сяй і слався, наш добрий світе,

Небо своє прихили над нами!

Ми твої паростки, ми твої діти,-

Будьмо ж не пасинками, а синами!

21 червня 1971 року, час – 14:30 – найважливіша дата у житті Бориса Мозолевського. Під час археологічних досліджень Товстої Могили зроблено найсенсаційнішу знахідку ХХ століття – багате скіфське поховання, серед скарбів якого була золота скіфська пектораль. Нагрудна прикраса скіфського царя IV ст. до н.е. 30,6 см у діаметрі, виконана із золота 958 проби, вага 1148 грамів. Її вартість обрахувати неможливо. Найбільше відкриття археології ХХ століття, «поема золотого сонячного сяйва», якому передували 35 років непростого життя непосидючого упертюха-мандрівника, поета, шукача пригод «на свою… голову». Вражає сміливість українців-упертюхів! Знаючи, що відкриття такого рівня осідають у музеях митрополії, Борис Мозолевський, надягнувши на шию вишукану прикрасу філігранної грецької роботи, чудо «мікромініатюрної» ювелірної техніки, 1150-грамовий шматок чистого золота, зверху – засмальцьовану стару тілогрійку, привіз її до Києва.

Після розкопок Товстої Могили Борис Мозолевський став одним із найавторитетніших дослідників скіфських курганів. Він блискуче захистив кандидатську дисертацію; тема якої – скарби з Товстої Могили. Із 1986 року і до кінця життя Борис Мозолевський працював завідувачем відділу, потім – сектору скіфської археології Інституту археології НАНУ.

  ПРО  СОБОРНІСТЬ і КРУТИ 

в бібліотеці

Бібліотекарі підготували для учнів 10-х класів міського ліцею розповідь про підготовку та підписання Акта Злуки і про події під Крутами. Відеосюжети чередували з бібліографічним оглядом тематичної цікавої літератури.

  22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві в урочистій атмосфері відбулося проголошення Акта злуки УНР та ЗУНР в єдину незалежну державу. У зачитаному на зборах “Універсалі соборності”, зокрема, відзначалося: “Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”.